Туман інколи лякає тим, що таїть у собі якусь невизначенність, тривогу, неможливість розгледіти щось дальше свого носа, обережність у кроках...
Стомлені вітрами, дощами та снігами стоять у полі, наче оті чотири мушкетери, потріпані гвардійцями кардиналу, чотири сірі вітряки.
Стоять як примари, зтруджені, висохші, із з'їденими нутрощами, відправлені на історичну пенсію...
Дивлюсь на цю фотографію і згадуються слова Василя Стуса:
"Мов грізний привид, осені туман
Ляга на воду, на шляхи, на доли,
І в чорні колії доріг вгрузає поле,
Навкруг — вітрів сполоханий капкан.
Переді мною — сірий океан
І крапель незліченні міріади —
Це розпачу розбурхані каскади
Беруть тебе у свій могутній бран.
Іду по чорних коліях доріг..."
Пирогово у Києві. Якийсь там рік.
0 коментарі:
Дописати коментар